Загальна характеристика господарства

2 Міжнародний географічний поділ праці

Географічний поділ праці проявляється таким чином: а) формування господарської спеціалізації територій, тобто виробництво певної продукції в розмірах, що перевищують їхні власні потреби (при цьому за певними територіями «закріплюються» ті галузі спеціалізації, для яких тут існують найкращі природні та соціально-економічні умови); б) товарний обмін між територіями результатами господарської діяльності — вивезення продукції галузей спеціалізації і ввезення продукції інших галузей. При цьому завозиться продукція, виробництво якої на даній території або взагалі неможливе (у зв’язку з її природними особливостями), або недостатнє для власних потреб, або ж недоцільне (обходиться дорожче, ніж увезення з інших територій).

Географічний поділ праці може бути міжрайонним (між окремими територіями в межах однієї держави) і міжнародним (між окремими державами).

З розвитком капіталізму в ході постійних змін у характері праці, що відбувалися під дією науково-технічного прогресу, географічний поділ праці розвивався «вшир» і «вглиб». До товарного обміну залучалися все нові території і країни, а їхню господарську спеціалізацію визначали все нові галузі, підгалузі і виробництва матеріальної сфери, а також послуги виробничого і невиробничого характеру (ремонтні, будівельні, транспортні, фінансові, науково-технічні, туристичні тощо). Спеціалізація поглиблювалася від предметної (на готовій продукції) до подетальної (чи повузлової) і постадійної (чи технологічної).

Отже, міжнародний поділ праці полягає у спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів готової продукції, її частин, а також послуг і в подальшому товарному обміні ними на світових ринках. «Обличчя» країни в міжнародному поділі праці визначають галузі міжнародної спеціалізації, продукція яких у великій мірі зорієнтована на експорт (так, в Японії і в ряді західноєвропейських країн, експортність окремих видів продукції сягає від 50 до 90% від загального їх виробництва в країні). Основними чинниками міжнародного поділу праці є:

1) географічне положення країн. Наприклад, галузями спеціалізації ряду приморських «вузлових» країн стало обслуговування світової морської торгівлі (Норвегія, Греція, Панама, Кіпр, Сінгапур), тоді як внутрішньоконтинентальні європейські країни спеціалізуються на міжнародних транзитних перевезеннях сухопутним транспортом. Тривала гегемонія Великобританії як найбільшої «майстерні світу» у XVIII–XIX ст. поряд з іншими чинниками пояснювалася і вигідним положенням — острівним на «околиці» Європи і на перетині міжнародних торгових шляхів зі Старого Світу в Новий;

2) природно-ресурсна база країн, яка визначає їхню спеціалізацію на галузях добувної промисловості, сільського і лісового господарства, морського рибальства, рекреації і туризму. Так, країни Перської затоки є великими експортерами нафти, Бразилія, Австралія і Канада — залізної руди, США, Канада, Австралія, Аргентина — зерна, Індія і Шрі-Ланка — чаю, Канада, Швеція, Росія — продукції лісової і деревообробної промисловості, Ісландія, Норвегія, Перу — рибних продуктів, країни Середземномор’я і Вест-Індії спеціалізуються на міжнародному туризмі;

3) соціально-економічні умови (історичні особливості розвитку, національні й релігійні традиції, наявність кваліфікованих трудових ресурсів, нагромадження капіталів, успіхи науково-технічного прогресу, запровадження нових технологій тощо). Саме завдяки цій групі чинників західноєвропейські країни, США і Японія стали лідерами в міжнародному поділі праці, спеціалізуючись здебільшого на високотехнологічних, нематеріаломістких «облагорожених» видах продукції (при цьому природні ресурси в багатьох з них обмежені, а то й зовсім незначні). Останніми роками ці ж чинники сприяли активному залученню в міжнародний поділ праці малих «далекосхідних тигрів»— Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру і Гонконгу.

В умовах НТР поряд із поглибленням господарських відмінностей окремих груп виробників зростає їх взаємозалежність не тільки в обміні результатами праці, але й в організації спільного виробництва і збуту. Таким чином, міжнародний поділ праці і роз’єднує виробників, і створює господарські стимули для їх «об’єднання», консолідації зусиль на різних стадіях виробництва і реалізації товарів і послуг. Міжнародний поділ праці вступає у вищу стадію — міжнародну економічну інтеграцію, що являє собою об’єктивний процес розвитку особливо глибоких і стійких взаємозв’язків окремих груп країн при допомозі узгодженої міждержавної політики.

Для сучасного етапу розвитку світового господарства і міжнародного поділу праці характерні такі суперечливі процеси і явища:

1) інтенсивне наростання глобалізації — створення і функціонування світових ринків всіх видів товарів, капіталів, виробничих послуг (транспорт, зв’язок, енергетика), послуг невиробничого характеру, робочої сили різної кваліфікації, інформації. Регуляторами і прискорювачами цих процесів виступають: Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ) та ін.;

2) збереження багатоукладності і різностадійності розвитку країн і регіонів. Так, у країнах перехідного типу економіки (постсоціалістичні, Китай, В’єтнам, колишні країни соціалістичної орієнтації серед країн, що розвиваються) ринкові відносини незрілі або в зародковому стані, а їх розвиток пригнічується втручанням держави. У більшості країн, що розвиваються, основна частина виробництва продовольчих товарів досі припадає на споживчий уклад господарства, в якому продаж продукції на внутрішніх і зовнішніх ринках відіграє підпорядковану роль.

Різностадійність визначається існуванням країн, які перебувають на різній стадії соціально-економічного розвитку: постіндустріальній, індустріальній, доіндустріальній. У постіндустріальну стадію ввійшла група високорозвинених країн Північної Америки, Західної Європи, Японія. На індустріальній (та індустріально-аграрній) стадії перебувають економічно середньорозвинені країни Заходу, сучасні постсоціалістичні і соціалістичні, ряд країн, що розвиваються (нафтодобувні Перської затоки і Північної Африки, нові індустріальні в Азії, Латинській Америці). У багатьох африканських, азіатських, центральноамериканських державах і країнах Океанії переважає до­індустріальна (аграрна) економіка, промисловість тут примітивна або лише зароджується;

3) регіоналізація світогосподарського простору, яка проявляється у формуванні міждержавних торгово-економічних блоків, об’єднань і угруповань у різних регіонах планети — Європейського Союзу (ЄС: 28 західно- і центральноєвропейських країн); Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН: Індонезія, Філіппіни, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, В’єтнам та ін.); Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА: США, Канада, Мексика); Південноамериканського спільного ринку (МЕРКОСУР: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай; у перспективі — інші країни Південної Америки) та ін.

У недалекому майбутньому можливе формування регіонів вільної торгівлі на вищому територіальному рівні — Азіатсько-Тихоокеанського (більшість країн Східної і Південно-Східної Азії, Америки, Австралії та Океанії) і Північноатлантичного (країни Північної Америки та Європи).